2 жовтня. Парад Переможця (2 Кор 2)
У цьому випуску від 2 жовтня 2-й розділ Другого послання до Коринтян із коротким історичним оглядом.
“Новий Заповіт для нової України” – щоденна програма Петра Новочеха.
На початку звучить пісня “У Христі ми друга маєм” у виконанні Praise Band із Ірпінської Біблійної церкви. https://www.youtube.com/watch?v=J05id0TgS5o
Річний план щоденного читання
Транскрипт випуску
Учора, в попередньому розділі, ми побачили, що коринтяни не довіряли Павлові тому, що їм здавалося, що він не надійна людина, може пообіцяти і не виконати. Він обіцяв відвідати Коринт особисто, але згодом вирішив замість візиту написати їм листа. Павло відповідає на цей докір, пояснюючи, що рішення, які він приймає, зумовлені впливом Святого Духа, а не тим, що він постійно змінює свої рішення: сьогодні так, а завтра ні.
В Діях святих апостолів згадуються такі приклади керування Духом Святим. Під час другої місіонерської подорожі Павло і його супутник Силуан (Сила) “пройшли через Фригію і Галатійську країну, оскільки Святий Дух заборонив їм звіщати слово в Азії, а дійшовши до Мисії, вони намагалися піти до Витинії, та Дух Ісуса їм не дозволив.” Тоді Бог спрямував їх до Європи, до Греції. Заслуговує на увагу, що коринтяни почули Євангеліє завдяки саме тому пильному слідуванню апостола Павла за Божею волею. Бо якби він керувався власними думками, як він каже “тілесно” приймав рішення, то можливо, він взагалі не потрапив би до Європи, і через це не започаткував би справжню європейську цивілізацію. Саме проповідь Євангелія заклала підвалини гідності кожної особи як Божого образу і подоби, без чого і грецька ідея демократії, і римські принципи права залишились би у темряві минулого і не поширилися б на кожну людину, як це є нормою вільних країн сьогодні. Отже коринтяни скаржились безпідставно на зміну планів апостола.
Павло починає розділ із згадки про “смуток”, якусь біль, що супроводжували його останній візит до Коринту. Виглядає там, ніби хтось з коринтян вчинив таке неподобство, що змусило апостола вдатися дуже серйозних заходів. Незрозуміло, чим саме завдала засмучення та людина, а може й уся церква. У минулому багато коментаторів вважали, що тут йдеться про того, хто був винен у кровозмішувальному зв’язку (спав із дружиною свого батька, з мачухою), і кого Павло суворо засудив у 1 Кор. 5 – віддав сатані на загибель тіла. Якщо це справді так, то радикальна зміна тональності у цьому розділі ще раз атестує апостола Павла, як такий тип пастиря, що зацікавлений не у власному авторитеті й потуранні ображеним почуттям, а у добробуті кожної людини навколо нього. Навіть у суворому дисциплінуванні членів церкви, ціллю є повернення людини до нормального стану і єдності з громадою, а не саме покарання як таке і тим більше, не помста. Оскільки той заблуканий брат розкаявся, а церква зробила належні висновки, то минуле має бути покрите прощенням. В іншому випадку сатана міг би скористатися станом гіркоти і загубити душі.
Завершується розділ виразом подяки Богу за остаточну перемогу, яку Він дарує своїм дітям. У вірші 14 Павло користується образом римської “тріумфальної процесії” або військового параду, які влаштовувалися на честь полководця, який повернувся з перемогою. Ось як відтворює картину такого параду Вільям Барклі:
“Урочистий парад полководця-переможця проходив вулицями Риму до Капітолію у визначеному порядку. Попереду йшли державні діячі та сенатори. За ними трубачі. Потім несли найкращі трофеї з упокореної землі. Коли Тит завоював Єрусалим, вулицями Риму несли семисвічник, позолочений стіл із храму та золоті труби. Наступними несли картини завойованої країни та моделі взятих фортець та суден. За ними вели білого жертовного бика. Далі йшли полонені князі й полководці в ланцюгах, яких потім ненадовго садили до в’язниці, але найімовірніше, майже відразу ж страчували. За ними йшли ліктори зі своїми прутами, а за ними музиканти з лірами, потім жерці, що розмахували кадилами з запашним фіміамом. Потім їхав сам полководець. Він стояв у колісниці, запряженій четвіркою і був одягнений у пурпурову тогу, розшиту золотими зірками. В руці він тримав скіпетр зі слонової кістки з римським орлом, а над головою його раб тримав корону Юпітера. За ним їхала його родина; і, нарешті, йшла армія з криками: “Перемога!”
Ось ця картина стояла перед Павловими очима. Він бачить Христа, що прямує урочисто світом, а себе учасником цієї переможної ходи. Серед ідучих – жерці, що розмахують кадилами із фіміамом. Для переможця цей запах був пахощами радості, перемоги та життя; але для бранців, що йшли трохи попереду, це був запах смертоносний, що нагадував їм поразку та близьку смерть. І ось так думає Павло про себе і про інших християн, які благовістять Євангеліє Христа-Переможця. Для тих, хто прийме це Євангеліє, це буде пахощами життя. Для тих, хто відштовхне його – це буде запах смерті.