7 грудня. Українське християнство Сковороди (Об’явлення 4)
У цьому випуску від 7 грудня читаємо Об’явлення Івана Богослова, 4 розділ. Нинішній коментар – це думки пастора Миколи Романюка про творчість Григорія Сковороди (вебсайт пастора Романюка – http://www.rmikola.com).
“Новий Заповіт для нової України” – щоденна програма Петра Новочеха.
Друзі, закликаю вас взяти участь у читанні Біблії разом зі мною. Виберіть собі розділ згідно річному плану й надішліть мені аудіофайл.
Аудіофайли у форматах aac або mp3 надсилайте, будь ласка, за адресою mail@novochekhov.com
Річний план щоденного читання
Попередні випуски
Транскрипт випуску
Цими днями ми відзначали річницю видатного українського філософа та богослова Григорія Сковороди. На відміну від московського православ’я, українські християни постійно спілкувались зі своїми братами у Західній Європі. До того ж, в Україні споконвіку співіснували православні, католики й протестанти. Сковорода був яскравим представником такого універсального християнства, до якого належать усі вірні послідовники Христа з будь-яких народів та церков. Ірпінський пастор Микола Романюк (http://www.rmikola.com) поділився із вчителями Ірпінської християнської гімназії думками про головні риси спадщини Григорія Сковороди, які я із свого боку, назвав би рисами українського християнства, які притаманні багатьом вірним різних конфесій України.
Думаю, – казав Микола Романюк, – найперше і найбільше Григорія Савича поважали за любов до Святого Письма — за численні роздуми над Писанням, інтегрування Біблії у більшу частину своїх творів. У творі «Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті» Сковорода написав: «Бі́блію я поча́в чита́ти, коли́ мені́ було́ бли́зько тридцяти́ ро́кі́в, і ця найпрекра́сніша для мене́ кни́га взя́ла го́ру над усіма́ мої́ми коха́нками, угамува́вши мої́ трива́лі го́лод і спра́гу хлі́бом та водо́ю Бо́жої правди́ й і́стини, соло́дшою за мед і па́току.”
По-друге, Сковорода вчив про відродження і нове життя. У листі до Ковалинського від 22 листопада 1763 він написав вірш:
Колись у цю ніч привела мене мати на світ.
Цієї-бо ночі подав я і перші ознаки життя.
А другої ночі о Христе, мій Боже,
В мені народився твій Дух Пресвятий,
Бо марно би мати моя народила мене,
Якби не родив мене Ти, о світло моє, о життя!»
Третє, на що вказує пастор Романюк, Сковорода щиро любив Ісуса Христа. Він писав до Кирила [Ляшевецького],1761 р.: “Ти хочеш, щоб я ясніше показав свою душу. Я прошу: я покидаю все і покинув, щоб у всьому своєму житті досягти лише одного – зрозуміти, що таке смерть Христа і що означає Його воскресіння. Бо ніхто не може воскреснути з Христом, якщо не помре з Ним. Ти скажеш: справді, чи ти не тупий, якщо до цього часу не знаєш, що таке воскресіння та смерть Господа, коли це відомо жінкам, дітям, усім і кожному. Звичайно, так, мій Кириле, я обмежений і дурний разом із Павлом, який співає: «Я все витерпів, щоб спізнати Його і силу Його воскресіння, і участь у Його муках …»
Григорій Сковорода вів простий спосіб життя. Він жив, як навчав. Відомий стриманістю і цнотливістю. Його християнство – це не релігія дорогого вбрання поцяткованого золотом та коштовностями, а з іншого боку – це не релігія ченців, що ізолювалися від людей. Він насолоджувався життям, що дароване Богом усім людям на землі. Ось що він пише у творі “Вхідні двері до християнської добронравності”:
“Нема нічого солодшого для людини й нічого потрібнішого за щастя, нема ж нічого й легшого за це. Спасибі блаженному Богу. Царство Боже всередині нас, щастя в серці, серце в любові, любов вже в законі Вічного. … Спасибі блаженному Богу… Спасибі блаженному Богу за те, що важке зробив непотрібним! Нині чи хочеш ти бути щасливим? Не шукай щастя за морем, не проси його в людей, не мандруй по планетах, не волочись по палацах, не повзай по земній кулі, не тиняй по Єрусалимах… Золотом можеш купити село — річ важку, бо не дуже потрібно. А щастя, як найпотрібніша потреба, дається даром скрізь і завжди. Повітря і сонце завжди з тобою, скрізь і даром…”
Сковорода живо спілкувався з простим народом про духовне, божественне, біблійне. Його вчення було універсально християнським, а не суто православним. Ось що він писав про співвідношення Біблії та церковного передання, переказу.
“Закон Божий — це Райське дерево, а переказ — тінь. Закон Божий це плід життя, а переказ — листя. Закон Божий — це Боже серце в людині, а переказ — фіговий листок, що часто прикриває єхидну. Двері храму Божого — це закон Божий, а переказ — прибудований до храму притвор. Як при́сі́нок дале́кий від ві́втаря́, а хвіст від го́лови, так дале́ко лежи́ть пере́каз від зако́ну. У нас майже повсюди порівнюють цю не порівняну рівність, забувши закон Божий і змішавши його з людською багнюкою аж так, що людські брехні ставлять вище, і, на них надіючись, не думають про любов, щоб збулося ось це: «Лицеміри! За перекази ваші ви зруйнували закон.» Мт. 15,6-7. А все це є переказ, що не є Божий закон.
Сковорода дистанціювався від офіційної православної церкви — про Сковороду казали що єретик, до церкви не ходить, не хреститься, від постригу чернечого і сану священицького відмовляється. Стосовно церковного обряду він писав:
“церемонія біля благочестя — це те саме що листя біля плодів, що лушпиння на зерні, що компліменти при доброзичливості. Коли маска не ховає в собі єства, тоді залишається одна лиш лицемірна омана, а людина стає побіленим гробом. Церемонія — це все те, що його може виконати навіть останній негідник.”
До речі, ми бачили, що відбувається за стінами монастирів московської православної церкви в Україні. Дійсно, останні негідники ховалися там. На цьому тлі розбещеного московсько-православного духівництва, важливо пам’ятати найкращі риси українського християнства, які ототожнював собою Григорій Савич Сковорода.
Щиро дякую пасторові Миколі Романюку за чудовий стислий огляд творчості Сковороди, яким я скористувався у цьому випуску.
