15 вересня. 1 Кор. 5. Церковна дисципліна
У цьому випуску від 15 вересня текст 5-го розділу Першого послання до Коринтян й коментар про принципи церковної дисципліни: що робити з грішниками у церкві?
Щоденна програма Петра Новочеха транслюється о 9 годині вечора за київським часом.
Річний план щоденного читання
Транскрипт випуску
Очевидно, що приводом до цього послання були сумні новини про стан речей у коринтській громаді, але апостол почав його з теологічної теми: значення розп’яття й смерті Христа на хресті. Існує взаємозв’язок між нібито абстрактним вченням про хрест і практичною повсякденною мораллю. Людям притаманне легковажне відношення до гріхів, особливо власних, особливо тих, які не відносяться таких страшних, як наприклад, навмисне вбивство невинної о7соби.
Але розп’яття є сильним доказом того, что гріх таки страшний, навіть той, який таким не здається. Якщо Христос мав перенести такі страждання і вмерти за людські гріхи, а це означає, що якби ми не грішили, то не треба було б Христу вмирати в пекельних муках. Якщо ми це розуміємо, ми перестаємо ставитись легко до власних гріхів. Як іноді висловлюються поети: “наші гріхи – то цвяхи, якими прибивали Ісуса до хреста”. Тому, я вважаю, Павло вирішив перш за все загострити увагу на розп’ятті: “Подивітся, коринтяни, до чого призводять наші гріхи!”
Але цей випадок розпусти, коли якийсь чолов’яга спав із дружиною свого батька, змушує нас визнати, що новозавітна проповідь прощення гріхів через віру у Христа, інколи призводить до несподіваної реакції. “О, якщо я можу так легко отримати прощення, то що мені заважає продовжувати грішити, а потім покаятись?” Такий спосіб мислення свідчить, що людина взагалі не зрозуміла хресної смерті Спасителя.
Треба дещо сказати щодо нездорової реакція церкви. Із слів апостола здається, що замість того, щоб позбавитись від такої нечистоти, громада навіть хизувалась своєю толерантністю: ми є люди широкого розуму!
На жаль, християнська свобода часто стає об’єктом зловживання. Мартін Лютер якось зауважив, що його проповідь про спасіння сола фіде тільки вірою призвела до того, що деякі послідовники впали в розпусту й при цьому виправдовувались тим, що мають віру. На жаль це повторюється знову і знову. Люди сприймають свою належність до церкви не як відповідальність а як індульгенцій ею для будь-яких гріхів. Священик помолиться церкви подбає про моє спасіння.
Наприклад, серед православних росіян поширилась огидна розпуста під назвою сноха́цтво, коли чоловік — голова великої сільської родини (що живе в одній хаті) перебував у статевих зв’язках із молодшими жінками родини, зазвичай із дружиною власного сина. Публіцист В. Д. Набоков (батько письменника В. В. Набокова) писав: «Ніде, здається, крім Росії, — немає принаймні того, щоб один вид кровозмішення набув характер майже нормального побутового явища, отримавши відповідну назву — снохацтво». Снохацтво згадується у творах багатьох російських авторів й його можна порівняти із тим огидним гріхом коринтянина.
Як Павло вирішує проблему нехристиянської поведінки членів церкви?
Павло проводить межу між церквою і безбожним світом. Церковна дисципліна стосується лише членів церкви, й покарання може бути лише духовним чи моральним. Немає ніякого виправдання для використання насильства у церкві. Або як бувало в історії, що церква зверталась до держави, щоб та покарала за порушення церковних статутів.
Але це значить, що церковні інструменти дисциплінування не дуже серйозні. Павло в даному разі віддає грішника сатані й вимагає від церкви перестати спілкуватися із ним. Передбачається, що залишившись без церкви, без духовної підтримки та захисту, грішник отримає такі важкі наслідки свого гріховного життя, що людина може задуматися про себе і повернутись назад до Бога. До речі саме так і трапилось у цьому випадку, й про це ми будемо читати у другому посланні Павла.
