У цьому випуску від 26 березня читаємо Послання Павла до Тита, розділ 2. Народам притаманні певні риси, як добрі, так і погані.
“Новий Заповіт для нової України” – щоденна програма Петра Новочеха.
Річний план щоденного читання
Дивитись у YouTube
Попередні випуски
Транскрипт випуску
Народові Крита були притаманні деякі риси, які робили важкою працю християнських пасторів на острові. Цей висновок ми робимо не лише тому, що Павло цитує критського філософа-пророка Епіменіда, що характеризує земляків словами: «постійні брехуни, люті звірі, ліниві ненажери». До речі, це той самий Епіменід, який порадив афінянам побудувати жертовники невідомому Богові, щоби позбутися чуми. Один із таких жертовників бачив апостол Павло в Афінах. Головна тема послання, а саме — твереза гідна поведінка християн — натякає на те, що на Криті це було проблемою.
Традиційно вважається, що різні народи мають різні притаманні їм риси. Зрозуміло, що це припущення — узагальнення, стереотип, але досить часто стереотипи є відображенням якогось поширеного явища. Наприклад, стереотипи щодо підлітків. Безперечно, що не всі підлітки бунтують проти своїх батьків, але все ж більшість це робить. Стереотипи щодо чоловіків та жінок. Очевидно, що якщо не всі, то переважна більшість чоловіків реагує на жіночу красу, а більшість жінок цінує в чоловіках надійність, працьовитість, посвяту дружині та сім’ї більше, ніж зовнішню привабливість. Взагалі, жінки більш співчутливі, ніж чоловіки.
Тож, чи є притаманні народам риси? Про німців ми кажемо, що вони акуратні, ретельні аж до педантизму; американці підприємливі та галасливі; французи галантні, вишукано одягнені. Українці стали відому всьому світові своєю хоробрістю та любов’ю до свободи. Водночас, вони у своїх жартах висміюють власні впертість та надмірну заощадливість та скнарість. Що ж до московитів, мене лякає якийсь фаталізм, невіра в те, що від них щось залежить. Художник Константін Коровін згадує в мемуарах початку 20-го століття:
«Село Тюбілки взяло вночі все сіно у села Горки. У Тюбілці сто двадцять чоловіків, а в Горках тридцять. Я кажу Дар’ї, яка з Тюбілок, і чоловік її солідний, колишній солдат:
— Що це ви робите? Адже тепер без сіна до осені вся худоба в Горках впаде без їжи.
— Звичайно, впаде, — відповідає вона.
— Тож як же ви це? Невже і твій чоловік брав?
— А чого ж, усі беруть.
— Так, ви ж сусіди, вони такі ж селяни, як і ви. Адже й діти там помруть.
— Чого ж… Звичайно, усі помруть.
Я розгубився, — пише Коровін — не знав, що і сказати:
— Це ж недобре, зрозумій, Дар’я.
— Чого доброго. Що ж тут… — відповідає вона.
— Ну то ж, навіщо ви так робите?
— Ну, на вот, поди… Усе так.»
Минуло 100 років, а мислення московитів залишилося на тому ж рівні. Я слухаю так званий опозиційний прогресивний канал Еха Москви. Молодий журналіст Айдар Ахмадієв та режисер-документаліст українського походження Віталій Манський обговорюють ситуацію в Московії. Манський каже, що треба, щоб росіяни якось просигналізували про свою опозицію до путіна, «підморгніть» хоча б, якось, — просить Манський, — щоб ми знали, скільки вас там на росії. Так це ж небезпечно, — заперечує молодий журналіст, — вони ж можуть втратити роботу. І чого вони досягнуть? Нічого не зміниться. Слухаю Ахмадієва, сучасного молодого росіянина 21 сторіччя, начебто ліберала, прихильника свободи, анти-путинця, а мислить він думками несвіченої московитської селянки Дар’ї столітньої давнини. «Ну, на вот, поди… Усе так.»
Важко було українським місіонерам працювати на росії. Важко було Титові працювати на Криті.