Христя Поляньска. Герої не вмирають

– Жінко, чого Ви плачете?
Ваш син – герой!
Ви, що не бачите,
Ще цей хлопчина і он той…
– Героєм був мені завжди.
З тих пір коли почав іти,
З тих пір, коли сказав він “мама”…
Я так раділа, так ридала,
Від щастя сльози проливала.
Так ніби знала, ніби відчувала…
Я так його тримала, так оберігала…
Та все ж пішов за іншу битись маму,
мені ж залишив вічну рану.
А я дзвонила, кажу: “Сину,
Іди додому, бо там гинуть!”
А він: “Неправда, тут все мирно”.
Мені від того було дивно,
І я його чекала… Так чекала!
Він вернеться! Я вірила, я знала…
І він приїхав не колись, а нині.
Виходжу я, дивлюсь – моє дитя у домовині.
Як справи синку? Ну кажи, як справи?
Чого мовчиш, не хочеш подивитися на маму?
Відкрий же очі… вставай… ти хочеш так лежати?
Втомився, певно, вирішив поспати…
Боже, я тебе укрию – ти ж такий холодний,
Живіт запав, напевно, ще й голодний…
Ходи, я вже на стіл накрила.
Ходи, тебе чекає вся родина!
А люди кажуть, що здуріла,
Що мертву так трясу дитину…
Та, що ті люди, що вони там знають?
Мій син – герой, герої не вмирають!